Навчання - це спеціально
організоване оволодіння дитиною соціальним досвідом, накопиченою людством:
знаннями про предмети й способи їхнього вживання, системою наукових понять і
способів дії, моральних правил, відносинами між людьми й т. д.
Рівень
актуального й зона найближчого розвитку. Великий
внесок у розробку питання про взаємозв'язок навчання й розвитку вніс Л. С.
Виготський, що підкреслив провідну роль навчання й виховання в розвитку
особистості, що вважав їхньою вирішальною силою розвитку
Цікавої
й значимої для практики керування розвитком з'явилася ідея Л. С. Виготського
про два рівні розвитку дітей: рівні актуального розвитку, що характеризує
наявні особливості психічних функцій дитини й сформованому на сьогоднішній
день, і зоні найближчого розвитку. Він писав: Те, що дитина виявляється в стані
зробити за допомогою дорослого, указує на зону його найближчого розвитку, що
допомагає нам визначити завтрашній день дитини, динамічний стан його розвитку.
Таким чином, стан розумового розвитку дитини може бути визначене щонайменше за
допомогою з'ясування двох його рівнів - рівня актуального розвитку й зони
найближчого розвитку
Висунувши
це положення, Виготський підкреслив, що при навчанні й вихованні, з одного
боку, не можна пред'являти дитині непосильних вимог, що не відповідають рівню
його актуального розвитку й найближчих можливостей. Але в той же час, знаючи
те, що він сьогодні може виконати за допомогою дорослого, навідних запитань із
його боку, прикладів, показу, а завтра - самостійно, учитель може
цілеспрямовано вдосконалювати розвиток дітей відповідно до вимог суспільства.
Це положення Л. С. Виготського знайшло широке відбиття в психолого-педагогічній
науці
Виходячи
з вимог суспільства про необхідність підвищення розумового розвитку й
пов'язаної із цим перебудови всіх інших пізнавальних процесів, учені висунули
проблему підвищення теоретичного рівня навчання, орієнтування його на зону
найближчого розвитку школярів. В основі вікових періодів лежать певні
закономірності розвитку, знання яких потрібно педагогові при навчанні й
вихованні особистості, що розвивається. При цьому вітчизняні психологи
опираються на положення Л. С. Виготського про те, що вікова періодизація
повинна ґрунтуватися на сутності самого процесу розвитку. Як вказувалося вище,
розвиток дитини - це присвоєння їм історичного досвіду в ході організованої
дорослими діяльності й спілкування. Виходячи із цього, виділяються два основних
принципи в підході до розвитку дитини: принцип історизму й принцип розвитку в
діяльності. Ці принципи були висунуті й розкриті вітчизняними психологами Л. С.
Виготським, П. П. Блонским, А. Н. Леонтьевим, Д. Б. елькониним, В. В. Давидовим
і др.
Розкриваючи
сутність принципу історизму, Л. С. Виготський підкреслював конкретно-історичну
природу дитинства і його періодів. Періодизація дитинства й зміст кожного
періоду залежать від конкретно-історичних умов життя й соціальної обстановки,
які через виховання й навчання, організоване суспільством, впливають на
розвиток дитини. Усякі зміни в суспільному житті, пов'язані з технічним і
культурним прогресом, змінюють і освітньо-виховний рівень роботи в дошкільних
установах, і систему навчання підростаючого покоління в школі. Таким чином,
зміни, що відбуваються в житті суспільства, впливають на розвиток дітей,
прискорюючи його, і відповідно змінюють вікові границі. Загальновідома у
зв'язку із цим у практиці навчання й виховання проблема акселерації. Так, у
зв'язку з тим що психолого-педагогічна наука й практика навчання й виховання
відкрила зрослі розумові й фізичні можливості дитини, стало можливим навчання
дітей із семирічного, а зараз - із шестирічного віку
Принцип
діяльного підходу до розвитку психіки розроблений у працях А. Н. Леонтьева.
Сутність цього принципу полягає в тім, що особистістю не народжуються, нею
стають. Дитина народжується лише індивідом, має лише біологічні передумови
стати особистістю. І тільки в спільній діяльності з іншими людьми він
розвивається як особистість. Виходячи із двох вищевикладених принципів,
вітчизняні психологи розкривають якісну своєрідність кожного періоду розвитку
дитини на основі таких понять, як соціальна ситуація розвитку й провідна
діяльність
Соціальна
ситуація розвитку, як пише Л. И. Божович, була визначена Л. С.Виготським як
особливе сполучення внутрішніх процесів розвитку й зовнішніх умов, які є
типовими для кожного вікового етапу й обумовлюють динаміку психічного розвитку
протягом відповідного вікового періоду й нові якісно своєрідні психологічні
утворення, що виникають до його кінцю
Поняття
провідної діяльності розкрито в працях А. Н.Леонтьева. Кожному віковому
періоду, підкреслює вчений, відповідає конкретний вид діяльності, що впливає на
розвиток і формування всіх рис особистості дитини і її пізнавальних
можливостей, характерних саме для цього періоду. У цьому виді діяльності відбувається
формування нової провідної діяльності, що визначає наступний етап вікового
розвитку
А.
Н.Леонтьев показує, що саме в процесі провідної діяльності дитини виникають
нові відносини із соціальним середовищем, новий тип знань і способи їхнього
одержання, що змінює пізнавальну сферу й психологічну структуру особистості.
Отже, кожна провідна діяльність сприяє прояву характерних саме для цього віку
якісних особливостей, або, як їх називають, новотворів віку, а перехід від
однієї провідної діяльності до іншої знаменує собою зміну вікового періоду
Монографії,
присвячені аналізу основних, ведучих типів діяльності в онтогенезі, особливо
книги М. И. Лисиной, В. В.Давидова, Д. Б.ельконина й ін., стали надбанням
світової науки. Питання про операциональном зміст діяльності розроблявся П.
Я.Гальпериним і А. В. Запорожцем. У дослідженнях підкреслювалася роль
орієнтовної діяльності для формування фізичних, перцептивних і розумових дій,
були вивчені особливості переходу зовнішньої діяльності у внутрішню, описані закономірності
процесу интериоризации. Експериментально ці проблеми були розроблені Л. А.
Венгером, Н. Н. Поддяковим, Н. Ф. Тализіній, Н. Г. Салминой і др.
З
урахуванням виділених критеріїв, а також історично сформованої системи
виховання дітей у практиці вітчизняної педагогічної науки широко прийнята
наступна періодизація віків:
15-18
років
Педагогові
треба знати, що перехід від одного періоду розвитку до іншого може протікати
литически (спокійно) і критично (із кризою). Криза може виникати на різних
етапах розвитку. Найбільше яскраво проявляються кризи новонароджене, трьох
років і криза при переході до підліткового віку
Криза
новонароджене зізнається всіма фахівцями із психології дитинства як сама
справжня й найперша криза в розвитку, різка зміна ситуації розвитку, перехід з
біологічного типу розвитку ксоциальному.
Плин
кризи трьох років пов'язане з первісним усвідомленням малям своєї самости,
усвідомленням себе окремою людиною, діячем. Він до цього часу багато знає й
уміє й вимагає самостійності: Ясам.
Потреба
у твердженні своєї самостійності може приводити дитини до цілого ряду
конфліктів. Іноді конфлікт виникає тому, що він хоче одержати у своєму
твердженні допомога від дорослих, а іноді, навпаки, намагається протиставити
себе їм
Криза
при переході до підліткового віку виникає як результат якісної перебудови
особистості підлітка, коли з'являється потреба в дорослості. При обліку
дорослими нових потреб дитини й відповідної допомоги по формуванню можливостей
їхнього задоволення криз можна уникнути, забезпечивши безкризисне, литическое
розвиток особистості. Педагогові варто також знати, що в кожному віці існують
оптимальні можливості для найбільш ефективного розвитку яких-небудь певних
сторін психіки. Так, ранній вік (1-3 роки життя) є сприятливим,
або, як називають у психології, сензитивним, для розвитку мови дитини. Молодший
шкільний вік сприятливий для розвитку навчальних навичок і т.д. Це пов'язане з
певною готовністю психофізіологічного апарата для розвитку саме цієї психічної
функції
З
розвитком психолого-педагогічної науки заглиблюється й вивчення вікової
періодизації. Про це свідчать роботи Д. Б. ельконина, що, розвиваючи проблеми,
висунуті Л. С. Виготським, і виходячи з основних принципів періодизації,
викладених вище, піддав ретельному аналізу змістовно-предметну сторону
діяльності й дійшов висновку про історично виникле розщеплення єдиного процесу
засвоєння суспільного досвіду на дві взаємозалежні сторони - засвоєння мотивів
і завдань діяльності й засвоєння операционно-техничес-який сторони діяльності
Основні
лінії психічного розвитку по Д. Б. ельконину
Кожний
період, на думку Д. Б. ельконина, характеризується своєю соціальною ситуацією
розвитку, що веде діяльністю, центральними психічними новотворами й віковими
змінами всієї психіки дитини вцелом.
Основним
механізмом психічного розвитку є протиріччя двох типів: між потребами й
можливостями дитини й між рівнем розвитку дитини і його неадекватною соціальною
позицією. Загострення протиріч породжує кризи розвитку - переломні моменти
розвитку
У
межах конкретного вікового періоду є свої типи діяльності, і розвиток дитини в
кожному з них не однаково (див. табл.). У певний час його активність спрямована
на дії із предметами й об'єктами навколишньої дійсності, на їхнє пізнання. Цієї
активності відповідає предметно-манипулятивний тип діяльності, у процесі якої й
розвивається пізнавальна сфера. Потім наступає період спрямованості дитини на
пізнання взаємин з людьми, йому відповідає спілкування як тип діяльності. У
процесі спілкування в дитини формуються в першу чергу потреби, мети, мотиви
діяльності. Розвивається особистісна сфера. Наприклад, що веде діяльністю
дитини дошкільного віку є гра, але якщо в молодшому дошкільному віці в процесі
гри він більше уваги приділяє пізнанню речей, їхніх властивостей, зв'язків, то
в середньому й старшому дошкільному віці в процесі рольових ігор дитина
поглинена пізнанням відносин оточуючих людей, що формує нові потреби
Періодизація
психічного розвитку по Д. Б. ельконину
Світогляд,
професійні інтереси
У
дослідженнях останнього років психологи продовжують вивчення процесу розвитку
особистості
А.
В. Петровский розглядає процес розвитку з
позиції інтеграції людини в різні соціальні групи. На кожній стадії розвитку
дитина входить у певну соціальну групу, пристосовуючись і засвоюючи її норми. Виділяються
три стадії розвитку особистості: адаптація, індивідуалізація й інтеграція. На
першій стадії людин максимально орієнтований на засвоєння властивих групі норм,
особливостей (стати, як інші, бути в загальній масі), на другий - активізується
потреба в прояві своєї індивідуальності (бути самим собою), на третій стадії
виникають протиріччя між прагненнями бути, як всі, і зберегти індивідуальність
- і відбувається інтеграція особистості в спільності. На цій стадії формуються
певні новотвори, що дозволяють особистості відбутися в групі, не втрачаючи
своєї індивідуальності
Джерелом
розвитку особистості, відповідно до думки А. В. Петровского, виступає
протиріччя між потребою індивідуума в персонализации (бути особистістю) і
об'єктивною зацікавленістю референтної для нього спільності приймати лише ті
прояви його індивідуальності, які відповідають завданням, нормам і умовам
функціонування й розвитку в цій спільності. Для успішної адаптації до нової
спільності на кожному віковому етапі важлива успішна інтеграція на попередній
стадії. У цілому багатоступінчаста схема періодизації по А. В. Петровскому з
виділеними автором епохами, періодами зображена на схемі нижче.
Вікова
періодизація розвитку особистості по А. В. Петровскому
В
епосі дитинства переважають процеси адаптації, у підлітковому періоді -
індивідуалізації, у старшому шкільному віці - інтеграції
До
цікавих висновків прийшов у своїх роботах Д. И. Фельдштейн. На
його думку, активізація однієї сторони діяльності не витісняє, не заміняє іншу
її сторону, забезпечуючи лише нові можливості для розвитку особистості. У цьому
процесі чітко простежуються закономірності зворотної дії. Вона має місце на
всіх етапах онтогенезу. Наприклад, у молодшого школяра в процесі навчальної діяльності
активізується предметно-практична, пізнавальна сфера. У процесі пізнавальної
активності дитини з'являються такі новотвори, як довільність, рефлексія, а вони
викликають потребу усвідомити власне поводження й опанувати нормами взаємин, що
характерно для підлітка. У нього активно формується самосвідомість,
розвивається соціальна активність. Оскільки активність розвивається в суспільно
корисній діяльності, де підліток реалізує себе для інших, то він починає
прагнути до практичної діяльності, якою займається старший школяр
Д.
И. Фельдштейн уводить подання про розвиток, що чергується, двох особистісних
позицій дитини: Я в суспільстві і Я и суспільство. Перша позиція
характеризується перевагою процесу соціалізації. Нові відносини з людьми
роблять невизначеними контури особистості дитини, вона податливо озивається на
вплив суспільства. Друга позиція виступає як процес індивідуалізації. Її
змістом є усвідомлення себе як суб'єкт суспільних відносин. Позиція суб'єкта,
згідно Фельдштейну, виникає вже в трирічної дитини, у шість років вона
переміняється його установкою на нові впливи, що соціалізують. Однак у підлітка
в період від 10 до 15 років, на основі розвитку свідомості й самосвідомості,
знову переважає позиція Я и суспільство
У
цілому в дослідженнях підкреслюється, що протягом усього розвитку особистості в
онтогенезі мають місце різні рівні соціальної зрілості особистості, але головні
вузли цього розвитку відбиваються в трьох етапах:
1.
До трьох років, коли маля усвідомлює наявність інших людей
2.
Із трьох років, коли дитина усвідомлює своє Я. Самозатверджується Я сам, освоює
норми людських відносин, намагаючись уже орієнтуватися на оцінку дорослих, що в
першу чергу визначається потребою в суспільно значимій і суспільно оцінюваній
діяльності
3.
З десяти років, коли підліток прагне затвердити своє Я в системі суспільних
відносин. Цей етап уже припускає й усвідомлення спілкування, і самоврядування в
процесі спілкування, тобто розвинену особистість
Саме
рівні соціального розвитку найбільш сприятливі для формування особистості, її
стрижневих якостей, а виходить, для системи виховних впливів, які повинні
забезпечити школай
суспільство вцелом.
Комментариев нет:
Отправить комментарий